— Олександре, що для вас «Гроза»? Якщо не офіційно, а по-людськи.
Якщо говорити чесно і без формальних визначень, то «Гроза» для мене — це передусім про людей, а не про структуру чи назву. Це про тих, хто пройшов війну, і про тих, хто залишився поруч, не відвернувся і не зробив вигляд, що це його не стосується.
Ми не збирались створювати щось окреме чи правильне з точки зору документів. Просто так склалося, що ми залишились разом, і в якийсь момент стало зрозуміло: розходитись поодинці — це глухий кут. Тому «Гроза» — це, швидше, про відчуття плеча поруч, яке не зникає з часом.
— Хто може бути частиною «Грози»?
Ми свідомо не обмежуємося тільки ветеранами, хоча, звісно, учасники бойових дій — це основа. Але членами організації можуть бути і волонтери, і взагалі будь-які люди, яким не байдужа доля України і те, що відбувається навколо.
Тут немає історії про статуси чи змагання, хто більше зробив. Для нас важливіше, яка в людини внутрішня позиція і чи готова вона бути поруч і брати на себе відповідальність хоча б у межах своїх можливостей. Бо часто саме ті, хто без гучних звань, роблять найбільш важливі речі.
— Чим ви відрізняєтесь від інших організацій?
Мабуть, тим, що ми чітко для себе визначили: ми не підміняємо державу і не беремо на себе її функції. Ми робимо своє.
Так само принципово не ліземо в політику, не шукаємо опори в партіях чи великих грошах. Для нас важливо залишатись незалежними, щоб мати можливість діяти чесно і без зовнішнього впливу.
І ще один момент — ми не працюємо на оцінку з боку. Ми звітуємо один перед одним, і цього достатньо. Бо відповідальність перед своїми — вона найсильніша.
— На кому зосереджена ваша увага?
Передусім — на своїх людях, на членах організації. Це природно. Якщо ти не підтримуєш своїх, тоді всі інші слова втрачають сенс.
Але при цьому ми не закриваємось від інших. До нас звертаються, і ми не відмовляємо, просто чесно пояснюємо, де людині реально зможуть допомогти. Без ілюзій і без обіцянок, які не будуть виконані.
— Що ви реально робите? Без загальних слів.
Основна робота — це регулярні поїздки на Схід. Саме регулярні, не разові. Ми підтримуємо зв’язок з нашими, розуміємо їхні потреби і намагаємось закривати конкретні запити.
Окрім цього, є співпраця з партнерами з Великобританії та Латвії. Але для нас це не про гучні формулювання. Це про довіру і нормальні робочі відносини, які дають результат.
— Як з’явились ці зв’язки з іноземними партнерами?
Не через кабінети і не через формальні домовленості. Все почалось через людей і через конкретні дії.
Коли ти системно робиш свою справу, це помічають. І тоді з’являються ті, хто мислить так само. Далі — довіра, а вже на ній будується все інше.
— Що тримає вас особисто в цьому?
Напевно, відчуття, що ти не один і що є люди, на яких можна опертись.
Мені важливо бути частиною живої спільноти, де люди не зникають після війни і не губляться в житті. Де не потрібно нічого доводити словами, бо все видно з дій.
І це про прості речі — коли є кому подзвонити і є кому приїхати, якщо це потрібно.
— Є якась історія, яка для вас дуже показова?
Є. І вона, мабуть, найкраще пояснює, що таке «Гроза».
Повернувся один із наших хлопців, і стан у нього був складний — більше внутрішньо, ніж зовні. Ми не робили з цього окремої історії, просто кожен тихо зробив свою частину.
Хтось допоміг із лікуванням, хтось підключився з роботою, хтось просто був поруч у потрібний момент. Без постів, без звітів, без бажання показати результат.
Зараз ця людина живе, працює, тримається. І для мене це — достатньо.
— Куди ви хочете рухатись далі?
Хочеться посилювати саме внутрішню силу спільноти, щоб люди відчували опору не тільки в складні моменти, а й у звичайному житті.
Є ідея створити власне радіо — як простір для голосів ветеранів і тих, хто пройшов через війну. Без сценаріїв і без прикрас. Просто чесно говорити про те, що є.
І, звісно, будемо розвивати міжнародну співпрацю, але дуже обережно, щоб не втратити себе і свої принципи.
— Що ви скажете тим, хто читає це інтерв’ю?
Складних слів тут не потрібно.
Якщо вам це відгукується — значить, це вже про вас. І тоді варто знайти своє місце, навіть якщо воно невелике.
Бо іноді найважливіше — це просто не стояти.
Ми не намагаємось виглядати сильними і не робимо з себе тих, хто знає все наперед. Ми різні, з різним досвідом і своїми труднощами, але нас тримає проста річ — ми не розходимось, коли стає важко.
І в цьому для нас є сенс слова “спільна справа”. Не як гасло і не як красиві слова, а як щоденна відповідальність один за одного, коли кожен робить свою частину і не чекає, що хтось зробить замість нього.
Поки це є — ми будемо триматись разом.